Замки Западной Украины ч1

В п’ятницю ввечері ми сіли на потяг, що мав нас привезти в Тернопіль. В нас видався молодіжний вагон, в ньому їхали школярі та студенти, що здихалися батьків та їхали у Львів на екскурсію. Потішені отриманням волі, хоча й на короткий проміжок часу, вони півночі святкували. Квитки в нас були розкидані по вагону, але методом рокіровок ми в кінці кінців опинилися більш-менш поруч. Але ця, здавалось би приємна новина, як буває в таких випадках, вилізла боком: тільки-но я починала засинати, як в Саши з”являлося каверзне питання: „Маша, ти ще не спиш?”, і зі сном можна було попрощатися. То не шкодить.

Вранці в пів на сьому вилізли з потяга і припустилися помилки, яка змінила нашу долю на цих вихідних: замість того, щоб зразу поїхати на автовокзал, ми почали перепаковуватися, і, як наслідок, запізнилися на бус до Скали-Подільської на 15 хвилин і мусили чекати на наступний майже 2 години. За цей час ми встигли придбати квитки на наступний бус, який вирушав в 9 ранку та поснідати на лавочці буля будинку.

Цей день можна назвати днем помилок ( загальновідомий method of trial & error) , але, як то кажуть, що не робиться, все на краще. Ми гадали, що, якщо в квитку зазначені місця, то можна не поспішати, вони нам будуть гарантовані, а виявилося, що хто перший приходить, того і капці, септо місце в маршрутці. Вчотирьох втулилися на заднє сидіння. Нам з Андрієм наздвичайно пощастило: ми сиділи посередині, а обидвоє Сашків з країв, де просто шалено тягнуло і були величезні дирки в корпусі буса (маршрутки). Андрій вигадав таке собі ноу-хау- поставити два килимки один на другий під спину та голову, потім на них спертися, таким чином мнеі навіть вдалося трохи подрімати. В пів на дванадцяту ми вийшли в Скалі.

Замок було видно зразу з дороги. Йдучи догори, ми намагалися читати інформацію,  скачану з mycastles.narod.ru, втрапили на церкву   сторічного віку та джерельце з водою. Вшанували пом”ять борців за волю України біля хреста та пішли до вежі. Вона була надзвичайна, вражала своєю міццю, проте в середині виявилося, як не важко здогадатися, звалище сміння. Не навчилися ми поки що шанувати те, що нам дарує ця чудова країна та земля, немає в нас почуття гордості за наших пращурів та вдячності за їх подарунки нам.

Хлопці налазилися, нафотографувалися досхочу, ми пішли дивитися власне на залишки палацу. Його розміри вражали. І знову видалася нагода згадати дитинсто і побігти по стінах, „кімнатах” та „подвір”ю” палацу. Мене досі вражає, як майстрам того часу вдавалося вибирати місця для фортець, враховувати величезну кількість факторів, щоб забезпечити її неприступність та міць. Найбільше нам сподобалися підвали, в які можливо було залізти через невеличку дірочку в стіні. Висота тих підвалів, мабуть, більша за висоту стелі в сучасних „панельних” будинках.

Біля фортеці є одне казкове за своєю красою місце, наче створене  для того, щоб прийти спокійно помріяти або просто подумати та осмисливи своє життя. Воно біля залишку муру над прірвою, а знизу – видніється село, різнокольорові дерева та потічок, що помірно біжить собі.

Після того, як ми надивился на ту всю красу, влаштували собі обід в панських передпокоях (наїлися канапок з чоколядами). Ми були б не ми, якби не захтіли спуститися до Збруча вниз, де погойдалися на підвісному містку, і я наверещалася.

Далі ми мали дістатися кудись, куди точно тоді ще не вирішили. Йдучи смт, завітали до симпатичної церкви, в якій велися реставраційні роботи, побачили костел (там було зачинено, тому не втрапили всередину). Але вибиратися звідти все ж таки треба було, тому ми пішли до того місця, що було автобусною станцією. Що зрозуміли, так те, що місцеві вдасне кажучи не знають, коли проходять буси по їх селищу та в якому напрямку, можна було почути кардинально різні думки.

Трохи почекавши, пішли потроху пішки, виникло бажання   відвідати місцевий парк та подивитися на „обезбашенный дуб”(думка місцевого жителя), але вирішили не гаяти час. Зловили бус Під час руху пасажири в автобусі з нас прозрівали, коли ми на місці вирішували, куди ми хочемо їхати, а Чебан бігав через весь автобус до водія і консультувався з ним щодо розкладу руху суміжних автобусів. В кінці-кінців з персадкою ми дісталися до смт Товста.

Пошвендялися селом, купили в магазині мінералку з тушенкою, наші штатні фотографи зазнимкуавали церкву, почали розгладати альтернативи щодо нашої подальшої долі. Як виявилося, в селі не було жодного нормального закладу, в якому можливо було з”їсти щось пристойне, бусів в напрямку Нирок не намічалося, тому ми зловили таксі та поїхали в колишній Червоноград. Треба зауважити, що протягом нашої мандрівки нам траплялися просто чудові балакучі водії, від яких ми довідалися багато чого  нового та цікавого. Їхали кілометрів 20-25. Коли зупинилися, то побачили надзвичайний замок в променях вечірнього сонця (жарт). І все було б чудово, але куди ж без ложки дьогтю? Вся низовина було вкрита туманом. Попрощалися з водієм та пішли дивитися на замок зблизька.

Замок височів на пахорбі над долиною, пан водій розповідав, що колись, всю місцину затоплювали водою, тоді захопти замок було практично неможливо. Отже, ми спустилися в долину, не раз чекаючи по дорозі наших фотографів, потім нам треба було піднятися на погорб до замку, це можливо було зробити 2 способами: або обійти пагорб і залізки з більш похилого боку (від дитячого табору), або дертися наверх по схилу. Ніхто, мабуть, не сумнівається, що лізли наверх.

Що запам’яталося, там це залишки гвинтових сходів в башті та сходи, що вели донизу. Нам надзвичайно пощастило, бо через півгодини після нас в замок приїхала екскурсія з дітьми, нам би вже не вдалося нормально та спокійно оглянути споруду.  На мене особисто набагато більше враження справила церква, точніше її залишки. Взагалі архітектурний стиль цієї споруди набагато більше схожий на костел, проте костели ніколи не розписувалися, а  на стінах можливо побачити залишки фресок. Те, що костел (або церква) сподовався більше можна пояснити простим дитячим потягом до таємного та невідомого, до місць, де потенційно можуть мешкати привиди.

Піднявши голову, можна побачити отвір в стелі, це схоже на місце, де колись висіла люстра, чи то величезний підсвічник, а в підлозі – також дірка, мабуть, провалилася підлога. Звичайно, ми туди залізли, трохи поблукали та вилізли вже поза мурами костелу. Схожий розлам в підлозі ми виявили також за вівтарем. Якимсь дивом випадково було виявлено сходинки, якими можна було піднятися на балкон та в вежу. Вже починало сутеніти, тому ми рушилися до водоспаду.

Пройшовши  крізь дитячий табір „Ромашка”, по червоний землі, недарма ж місто звалося Червоноград, вийшли до водоспаду. Пока Саша і Саша пішли фотографувати його знизу, ми з Андрієм вмилися та понабирали води. Вже був час замислитися щодо місця ночівлі, бо починало сутеніти, до того  дуже швидко. Виникло декілька пропозицій: залишатися там же ж біля водоспаду, і, відповідно, води, або спробувати піднятися на плато зверху і мало не дійти до Дністра. Демократія перемогла. МИ ЙДЕМО ДАЛІ! Що цікаво, про це не було пошкодовано жодного разу.

В нас видався приємний вечірній моціон перед сном, що затягнувся годинки на півтори в повнісінькій темряві (ще б пару ліхтариків нам зовсім не зашкодили). Дорога весь час піднімалася догори, можливість оцінити всю красу навколишньої природи видалася тільки наступного дня, коли ми поверталися. Як в тій казці, ми йшли, і йшли, і йшли...поки не прийшли до перехрестя, на якому пертиналися чотири догоги, тут же була зроблене фото місяця серед дерев, ще раз звірилися з мапою. Йдемо далі! Про всяк випадок пригледіли собі декілька місць для стоянки. Взагалі була майже феєрична ідея дійти до Дністра та заночувати на його березі, добре, що ми „лишилися того ровера” і в один чудовий момент вирішили зупинитися, місце видалося нам досить симпатичним.

 Поставили намет, включили газ (без цивілізації навіть в лісі не обійтися, вогнище ліньки розводити ), поживилися макаронами і фірмовми „лікарськими” канапками (банка паштету на чотирьох = 4 канапки, мабуть, нездало пожартував той, хто написав, що з баночки може вийти 25 бутербродів). Висловлюю власне величезне ДЯКУЮ Андрію за помитий казанок після макаронів і пристойний чай. Потім ми нарешті повкладалися в спальники і позасинали. Було дуже приємно, що ніч видалася не по-осінньому теплою.

Вранці, коли ми нарешті повставали після другого дзвінка будильника, виявилося, що ми отаборилися посеред неземної краси: стояли на килимі з жовтих березових листочків. Коли прокинулося сонечко це все виглядало надзвичайно.

Весь ранок ми були втіхою для місцевих грибників – всім було цікаво, кому це спало на думку припхатися до лісу з наметом, ще й спати в 9 годині ранку. Кашка на сніданок було дуже файна, не до порівняння з попередніми разами. Запили чаєм, спакувалися і пішли далі. Мені дуже сподобалася система Саши Чебана, як правильно пакувати речі: береш з собою великий рюкзак, і, власне кажучи, навіть не треба пакуватися і запихати речі, можна просто все повкидати.

Все ж таки спробували дійти до Дністра, але, пройшовши метрів з п”ятнадцять по непролазних хащах та побачивши порослі круті схили, вирішили повернути назад. Спустилися „нічною” дорогою вниз. На шляху нам трапилося хось на кшталт дамби, ми ще й там трохи полазили. Вийшли до водоспаду, роззулися і походили по водичці, холодній та приємній, нарешті вмилися і по-людськи помили руки.

Часу завітати до замку вже не було. Мали повертатися до Товстого.

Отримали консультацію в місцевої мешканки, виявилося, що останній бус пішов в 12 годині, а вже була 2-га, наступний буде невідомо коли, з питною водою в селі проблема. Порадила йти пішки до смт Товстого навпростець через поле. Ми так прикинули, по мапі виходило кілометрів 12.

Потім ми зустріли свідків Ієгових, які радили вийти до траси та намагатися зловити машину, і не забули запхати нам в руки свої буклети.

Погода перевершила всі наші сподівання, було тепло, як влітку, стало можливим познімати з себе теплі светри та отримувати максимальне задоволення від прогулянки. Після годинки такої прогулянки зупинилися перепочити, доїти те, що залишилося зі сніданку. Знову МИ ЙДЕМО ДАЛІ! Під кінець другої годинки  пришкандибали до села Солоне, звідти вже добрі люди нам розповіли, як пройти в Товсте.

З Товстого довго не могли виїхати, бо в останній бус нам не вдалося запхатися, а водій марштурутки не хтів їхати, бо не навиралося 15 чоловік. Поки стояли на зупинці бачили, як по дорозі туди-сюди їздили вантажівки з „бураком”. В кінці кінців зловили таксі і вп”ятьох доїхали до Тернополя. Трохи пройшлися містом і попензлювали на поїзд.

Мобільний зв’язок аж до Товтого був відсутній. Як комусь треба втекти від шефа, клієнта або якогось родича, то прошу дуже, ідеальний варіант.

by Марічка
 

pict 01.jpg	pict 02.jpg	pict 03.jpg	pict 04.jpg
pict 05.jpg	pict 06.jpg	pict 07.jpg	pict 08.jpg
pict 09.jpg	pict 10.jpg	pict 11.jpg	pict 12.jpg
pict 13.jpg	pict 14.jpg	pict 15.jpg	pict 16.jpg
pict 17.jpg	pict 18.jpg	pict 19.jpg	pict 20.jpg
pict 21.jpg	pict 22.jpg	pict 23.jpg	pict 24.jpg

Оставляйте свои комментарии и предложения в наш форум !

    . .