перший маршрут, пройдений згідно попереднього плану і до кінцевої точки
 

 

 

З точки зору банальної ерудиції даний твір може викликати

неадекватну реакцію людського організму.

Людям без почуття гумору радимо не читати....

Від авторів 
 

Плюси: ніхто не був покалічений при реальних перспективах на то, ну і, звичайно чарівні, неймовірні, загадкові, казкові, несподівані, нестримні (придумала Маша) гори...

Мінуси: від крику болить горло (в кого-як...), мокрі ноги, чиїсь смердючі Лорпенівські шкарпетки 45-го розміру в палатці.

     

День перший

 

Вилізли з поїзда, де нас зустрів дощ і таксист, купили пиво (в скляних пляшках, щоб було легше нести), проїхалися з півгодини машиною до села Біласовиця і рушили в гори. По дорозі надибали струмочок, біля якого пробували розпалити вогнище всіма відомими методами, навіть примусом, щоб зварити зупку, але мокрі дрова зовсім не хотіли горіти (цього разу Маша провтикала цей процес, бо в неї з Сашею була «фотосесія» ). Зупка з пакетику вийшла, як завжди гидотна, але «лікарські» бутерброди з паштетом зробили життя трохи яскравішим. Зранку вже падав дощ, мрячно, зате видалася нагода випробувати новий плащ від дощу. Коммандорівський просто супер  - рекомендую.

 

 

Пішли до гори, спочатку по якісь багнюці, потім по хащах. Погода була схожа на мій настрій – то дощ, то сонечко.

 

 

 

Вилізли на Пікуй (лізли довго, описувати нудно), там такий вітер, що просто здувало, але було файно. Хлопці відбули фотосесію, під час якої професіонал-фотограф не міг їх зафіксувати з одночасно розплющеними очима. Siemens M65 знову став фото зіркою... Зустріли групу поляків-пенсіонерів, які жили в селі неподалік та робили радіальні виходи в гори. Вони нас нагодували чукулядою і розказали, де знайти воду :)

 

 

Нарешті врушились по хребту, йти стало значно легше, проте дув вітер. Ми, як істинні слабенькі, тендітні жіночки йшли попереду, а 2 мандрівні «Сковороди» - космонавти-ведмедики плентались позаду. Напевне, хлопці дуже переживали, щоб ми часом не відстали і не згубились... Маша мала Бога в серці – заховала свою трекінгову палицю, а то все поривалась комусь нею повибирати очка...

 

 

На одному з привалів, ми колективно (як завжди) чекали Др.Сашу. Поки наш улюблений фотограф приплівся, пропав Андрійко. Маша і Оля активно рвались на пошуки Андрія, але Саша категорично заборонив тривожити його «в таку хвилину інтимності» (малося на увазі в туалеті). Через 10 хв. Нас почало тривожити питання – чи раптом Андрій не проковтнув якийсь довгий шнурок. Як виявилось, Андрій зализував рани (тобто заклеював улюблені мозолі, по яких, Слава Богу, ніхто, здається, не походив) і чекав нас з іншого боку каменюк. Через 15 хв., коли наше терпіння доходило до межі, як Гриць з конопель, вискочив Андрій з-за каменя і з незадоволеною міною заявив: «Де вас носить». На що ми дружно почали сміятись, бо насправді-то ми чекали на нього.

 

 

Йшли ми довго, шукали місце для ночівлі. Саша постійно гнирав, що він хоче ночувати на хребті і бачити захід сонця прямо з палатки і не вилазячи зі спальника.  Накінець-то ми голодні і трохи змучені спустились з хребта і знайшли воду. Вода у даному випадку – мініатюрний струмочок в смердючих хащах, який раптово починався з-під каменя і 5 метрів нижче знову втікав під камінь. Місце ми знайшли доволі-таки загадкове – біля розваленої будівлі, серед руїн якої височіла колона. Всіх, звичайно, зацікавило питання, для чого потрібна будівля високо в горах, і все-таки не просто так ставлять колони в хатках для пастухів чи в казармі. В Саші прокинувся талант оповідача, і він цілий вечір розглядав всі можливі варіанти призначення даної споруди. Спокійно було засинати, думаючи, що поряд приносили жертви богам або десь тут гуляє самотній злосний привид Йванка чи Марічки.

 

 

Ми розклали багаття, і зварили СМАЧНЮЧУ вечерю – макарони з курячою тушонкою. Просили Машу: «Посоли по-людськи, якщо ти не закохана». І пішла Маша солити макарони. І збрехала Маша. Видно, все-таки закохана.(Версія кулінара: я казала? Я брехала? Як невдобно...як невдобно...) Бо вечеря була солона, як сльози (Андрійкові) – бідолашка не зміг того їсти, зате Саша був неймовірно втішений – втоптав як свою, так і Андрієву порцію. (Версія кулінара: макарони були посолені нормально, хто винен, що тушонка сама по собі була скажено солона, ще й кістки довелося випльовувати).

Ввечері ми привітали пана доктора з професійним святом і випили пива. Трошки погрілись біля вогню (хто біля вогню, а хто біля Саші) і пішли спатки.  
 

День другий

 

День другий почався тяжко. По-перше, погода була противненька (м’яко кажучи). Ми плавали в тумані, було холодно і періодично падав дощ. Зовсім не хотілося висовувати носика з теплого спальника, а тим більше, з палатки. Як завжди, в Андрійка сумління прокинулось раніше за інших, він першим ризикнув виповзти з палатки і попробував запалити примус. Потім сумління прокинулось в Олі, яка встала помагати готувати сніданок. А от в Маші і в Саші совість спала цілий ранок непробудним глибоким сном. Всі спроби підняти Сашу були марними, він зовсім не реагував на зовнішні подразники. А Маша заразилась таким пофігізмом і теж не піднімалась. Саша, от який негативний приклад ти даєш молодшому поколінню з дитячою психікою, здатною піддатися впливу старшої авторитетної особи. Май на увазі – ти назавжди відповідаєш за тих, кого приручив¹.

Маша і Саша вважають, що зробили неоціненний внесок в приготування сніданку. Саша спав з балоном газу в спальнику, а Маша спросоння говорила з примусом, в той час як сонечка Оля і Андрій пробували розпалити дрова. (Версія Маші: ми з доком, як Прометеї, принесли вогонь в табір, поки ті двоє дмухали на мокрі дрова).

І де правда на світі?

Чудом примус загорівся (версія Маші – примус послухав її і вирішив горіти), і, поки юні Прометеї безбожно дрихнули, сонечка зварили неймовірно смачні мюслі, які навіть не пригоріли. Зібрали пожитки, поповзли догори в тумані (як маленькі їжачки).

 

 

По дорозі зустріли такого-собі хлопчика, який просто вийшов пробігтись з песиком Барсиком горами (ми там волоклись вже 2 день). В хлопчика була з кимось рантка на вершині (Роздуми дівчат: не знаємо, який ж безцінний має бути той хлопець, заради якого ми би перлась на таку висоту на здибанку).

 

 

Потім була нова цікава зустріч - з хлопами, яких затримали через брак документів на пограничній заставі. Чесно, думаю їх затримали не через відсутність документів, а через підозрілий зовнішній вигляд.

 

 

Ще Маша ніяк не може пробачити Саші, що він мало не покалічив її трекінговою палицею, заїхавши нею в писочок.

 

 

Вечір знову був особливий. Хоча погода була хорошою, періодично, не відомо звідки, налітав дощ. Так під дощем ми (Андрій, Оля, Маша) розкладали палатку і вогнище. Саша потримав шнурочок з палатки під час знимкування і втік на гору фотографувати захід сонця.

 

 

 

Не можна сказати, що ми цьому зраділи, все-таки він повинен був готувати вечерю. Але, признаємося чесно, зараз розуміємо, що до дупи та вечеря, фотки вийшли просто неймовірні.

 

 

Посиділи біля багаття, посушили шкарпетки, попили вина, поїли покришеного вафельного «Мамулиного тортика» і завалились спати. Нічка була веселою. Серед ночі Маша підірвала на ноги всю палатку, бо не знайшла Сашу в його спальнику. Їй пояснили, що, можливо, його покликала природа і знову задрімали. Ще через паро хвилин Маша пристала, що дока далі нема, і почала видавати припущення, де він пропав. Дуже хотілось відправити Машу шукати Сашу. Відкриємо таємницю, Саша не пропав і бабай його не з’їв, просто в нього розболівся зуб, і він, як справжній лікар-мужчина сам собі зробив заштрик (аж мурашки по спині бігають, як подумаю про таке).   
 

День третій

 

Повставали ні світ, ні зоря (але то радше стосується Олічки з Андрієм, бо вони поривалися подивитись на схід сонця, тому встали в 4.30, а потім приготували смачнючий сніданок, поки дехто досипав, і навіть не просто досипав, а міцно хирів). Знову не хтів розпалюватися примус (то була якась напасть з ним, може, хтось врік...). Най сміються всі, але добрим словом можна спонукати до дії не тільки компи, але й примуси (хай хлопці спробують ще порозказувати про те, що в дівчат руки ростуть не з того місця до механічних приладів :-D ). Сашці довелося мити всі казанки, миски, чашки, ложки...за те, що не допомагав при приготуванні сніданку, і, взагалі, в нього були непогані шанси залишитися без нього. Мене просто за серце зачепила фраза: «Почему он пригорелый? Я же договаривался на нормальный?».

 

 

Позбиралися. Нарешті врушилися. Йшли наче по карті, було шкода спускатися вниз з тих висот, де ми ночували. Йшли до  Ужоцького перевалу. По дорозі зустріли бабусю «червону шапочку-хусточку» та дідуся, який вивів нас «коротким шляхом», прискореними темпами на провал на дорогу. Бабуся чесно відбула фотосесію, а ми все думали, чи не вирішив Саша залишитись в горах в бабусі, бо він ніяк не міг врушитись з місця.

 

 

 

 

 

Потім зустріли декілька хлопців «у стані алкогольного, токсичного чи наркотичного сп’яніння», які повідали нам, що до села так з півгодинки (до того дідок казав, що нам йти так з 2-2,5 годинки). По такому багну, як ми пройшли в той день, я ще не ходила. Пізніше було виявлено, що, насправді, попри паркан існує 2 стежки: одна для худоби, друга – для пастухів, ми, звичайно ж,  пхалися тією, що для худоби (того і повимазувалися, як поросєтка). Вже в селі повимивали і так мокрі мешти в струмочку. Вже нам починало бракувати часу для того, щоб встигнути на дизель, що йде до Самбора.  Нарешті Олічка втормозила грузовий бусік, водій люб’язно згодився підвезти нас до потрібного нам села Сянки. Врешті решт ми втрапили в аварію, невеличку, – в бус заїхав жигулі (хлопці трохи покалічилися L, поламали шоферу машину, ой як невдобно).

 

 

На електричку до Самбора ми аж ніяк не встигали, але, як виявилось, пан Олександр одразу ж вирішив відвезти нас до самого Самбора і не взяв за то грошей. В Самборі ми пообідали в якійсь їдальні біля вокзалу та всілися в поїзд. От, мабуть, і все.......

 

 

То був найкращий похід на мою історію походів:), можливо, свою роль відіграла компанія, можливо, були просто надзвичайно гарні гори. 
 

ЕПІЛОГ

 

Похідна група висловлює щиру подяку нашому «руководителю», курівнику, «фюреру», маповіду, провіднику і просто гарній (і дуже фотогенічній) людині Максименку Андрію Михайловичу за досконалу організацію і вдале проведення мандрівки, знання, вміння і навички, проявлені під час походу. Бажаємо успіхів, творчого натхнення і подальших звершень. Заздалегідь резервуємо вакантні VIP місця у наступному поході.